«Викрадення людей, тортури, вбивства, мародерство»: лікар розповів про окупацію Мелітополя

Як лікар рятував себе та свою родину, а також про окупацію Мелітополя в інтерв’ю «Медінфо».

Вранці, 24 лютого, жителі міста Мелітополь прокинулися від потужних вибухів – війська рф почали бомбардувати аеродром. А вже за два дні, 26 лютого, місто було окуповане ворогами. Більшості мирних жителів довелося виїхати у перші дні. Залишили робочі місця і медичні працівники, які не згодні були продовжувати діяльність «під наглядом» окупаційних військ або просто не мали змоги виїхати.

Олександр – лікар-клініцист, який до війни працював в одній із мелітопольских лікарень. Але 24 лютого разом із сім’єю залишив місто та переїхав на Захід України.

Хлопець розповідає:  прийняти таке рішення було вкрай складно, але він розумів, що невдовзі Мелітополь може опинитися під окупацією.

«Останні дні перед війною я мав нав’язливе почуття тривоги та паніки, не міг знайти собі місце. Рішення виїжджати було прийнято за 5-6 годин до повномасштабного вторгнення армії росії на територію України. Ми підозрювали, що наше місто є стратегічно важливим для них, тому пройти повз вони не зможуть.

Пізно ввечері, 23 лютого, ми з сім’єю обговорили це питання та прийняли тяжке рішення: виїжджати з міста, якщо щось почнеться. 24 лютого ми прокинулися від вибухів на аеродромі. Намагалися відключити емоції, обдзвонили всіх рідних та виїхали за годину після цього».

Через поспіх не вдалося забрати навіть документи з лікарні, де працював хлопець. Але, на щастя, частина документів перебувала у Запорізькій академії післядипломної освіти. Згодом їх вдалося вивезти із Запоріжжя.

На запитання «Чи не виникало думок залишатися та продовжувати працювати у лікарні Мелітополя», відповідає:

«Ці думки не покидають мене досі. Було дуже важко усвідомлювати, що втрачу місце роботи, до якої лежала душа, втрачу нерухомість, майно. Ми виїхали з міста з однією валізою речей, все залишилося там. Але я можу точно та впевнено сказати, що я ні про що не шкодую. Моя сім’я у безпеці – це головне».

Наразі у Мелітополі залишається близько половини лікарів, які продовжують приймати пацієнтів у місцевих лікарнях, серед них є й колеги лікаря.

«Багато моїх знайомих лишилося. Хтось не зміг виїхати, а хтось просто не схотів. На жаль, серед наших лікарів також є прихильники «русского мира», які радісно розповідали «як добре ми тепер житимемо». Сподіваюся, що всі ці люди, які публічно виступали за вступ міста до складу росії, понесуть покарання.

Також, за словами Олександра, протягом 5 місяців він регулярно тримає зв’язок із друзями, які на даний момент не мають змоги виїхати.

«Обстріли міста, викрадення людей, тортури, вбивства, мародерство… З цього почалася окупація Мелітополя. Я думаю, що це мала частина того, що мені відомо. Перший час у місті була гуманітарна катастрофа. Їжі, води, медикаментів та багато іншого не залишалося. Почали зачинятись супермаркети, магазини, аптеки. Місто поверталося до часів Радянського Союзу.

Було вкрай важко виїхати, особливо чоловікам. На сьогоднішній день у місті активно працює російська пропаганда, яка змушує наших мешканців слухати нісенітниці про те, що «росія тут назавжди». Активно включились у роботу колаборанти, які готуються до проведення псевдореферендуму».

Тяжко було і медикам, які продовжували працювати у місцевих лікарнях. Вони регулярно піддавалися тиску з боку окупантів та практично не мали права вибору.

«Перші місяці війни нашим лікарям було дуже складно. Окупанти примусово змушували лікувати своїх поранених солдатів, здавати їм кров, годувати, напувати. На жаль, у центрі міста розстріляли одну з лікарень. Сподіваюся, що ніхто із співробітників не постраждав.

Була інформація, що лікарів змушували отримувати російські паспорти, щоб не втратити роботу, та писати заяву на звільнення з української лікарні, оскільки планувалося перетворити її на російську обласну лікарню. На якому етапі це зараз – мені невідомо.

Сам Олександр після виїзду із міста залишився без роботи. Потік медиків-переселенців настільки великий, що знайти роботу складно: як у державних, так і приватних медичних закладах.

«Знайти роботу було дуже складно через велику конкуренцію. Хто перший подзвонив – той і влаштувався. Я звертався до міського та обласного Департаменту охорони здоров’я, факультативно об’їжджаючи різні лікарні. Через велику кількість людей місць для мене просто не залишилося.

Тому спочатку моя сім’я займалася волонтерством. Ми плели сітки, облаштовували блокпости, готували їжу та возили її на вокзал для переселенців».

Історія молодого лікаря з Мелітополя, на жаль, знайома багатьом медичним працівникам, які також бігли від війни та окупації. Але всіх об’єднує одне –  вони сподіваються після перемоги повернутися до рідного міста та продовжити працювати на благо України.

«Мелітополь був, є і буде українським містом!», – переконаний Олександр.

Примітка: ім’я героя змінено з міркувань безпеки.